За її кам’яними мурами у напівмороці великого овального приміщення чаклувала над палаючим жертовником вродлива чорнява жінка в темній сукні з коштовними низками сяючих прикрас, що оперізували її стан. Швидко шепотіла заклинання, схрещувала й розводила руки над лимонно-жовтим полум’ям. Від жару діаманти на браслетах стікали долі важкими краплинами, випаровувалися росою, а руки не відчували дотиків вогню – зміїлися, сплітались та роз’єднувалися – ніжні, білі, з довгими тонкими пальцями та блискучими нігтиками.
У жовтому вогні кипіла, пінилася бурштинова краплина, розбухала, насичувалася таємною силою, дедалі більшала – була уже з горішок – набувала форми кульки, оберталася, підкоряючись рухам досвідчених рук чарівниці.
І ніколи не спромоглися б воїни напівдикого степовика Стратомира вдертися до її замку, якби не привів їх сюди темноволосий чоловік з хижим профілем шуліки, маг і чародій. Його невиразний обрис зловісно бовванів на узвишші перед фортецею – у чорному вбранні на вороному коні, на тлі розпеченого пурпуру: позад нього палахкотіла вечірня заграва, а попереду сичали криваві язики пожарища. Вітер розметав пасма довгого волосся, обличчя геть не було видно, стирчав лише великий горбуватий ніс.
– Кіло! – мовив коротко і рухом голови підкликав хлопця з невеликого гурту, що покірно стояв за горбочком. Убрані в чорне, ці люди скидалися на зграю воронів, які звіддалік спокійно стежили за ходом битви.
Кіла зіскочив з коня й прудко збіг на пагорб.
– Під’їдь-но до Стратомира й скажи, щоб перестав рубати всіх підряд. Тих, що залишилися, легко можна взяти живими, – мовив чаклун, спостерігаючи за густими клубами диму над фортецею. – Зрозумів?
– Авжеж.
– Візьми смолоскип.
Кіла крутнувся на місці й прожогом побіг униз, глухо тупочучи ногами.
У цей час за товстими мурами замку, в глибині круглої вежі востаннє спалахнуло яскраве жовте полум’я на жертовнику – і враз згасло, лише червоні жаринки спроквола зблискували в темряві.
Чорнява красуня підхопила ще гарячу бурштинову краплину й закріпила на срібному ланцюжку. Важко, стомлено зітхнула й швидко попрямувала спадистими східцями до великої нижньої зали, освітленої кількома смолоскипами та червоними відблисками пожежі. Тут її чекали схожі на неї хлопчик років шести і зовсім маленька дівчинка, обоє перелякані й принишклі.
– Пора виходити, Коріелю, – чаклунка схилилась над дівчатком, почепила на її шийку ще теплу бурштинову прикрасу та звернулась до сина:
– Коли дістанетеся степу, ідіть не зупиняючись. Уже темно, не загуби Віланду, тримай за руку.
– А як же ти, мамо? – хлопчик схопився за розширену донизу спідницю, здивовано поглянув на дві маленькі живі тіні за її спиною.
– Я наздожену вас пізніше. Якщо зможу, – обережно, але рішуче забрала його руку з сукні. – Камінець на шиї Віланди вказуватиме вам дорогу. І запам’ятай: Огнеславі скажеш, що я – полонянка… замку, – потому додала, стишивши голос: – Хай стережеться нічних духів.
Вона обдивилась дітей, ніби хотіла ще щось сказати, але промовчала, рішуче попрямувала до стіни й смикнула за важке металеве кільце – у кам’яній підлозі безшумно, мов двері передпокою, розчинилась ляда.
Підштовхнула дітей до отвору:
– Хутчій!
Малюки квапливо побігли крутими східцями вниз. Коли вони повністю зникли в темряві, чаклунка почула голос хлопця:
– Тут нічого не видно.
Вона схопила зі стіни смолоскип – ураз зблиснули діаманти браслета на її руці – і суворо наказала:
– Загасиш його ще на виході, у степ із вогнем не виходь.
– Гаразд, не забуду, – гукнув хлопчик у відповідь.
Люк беззвучно закрив отвір, сам, вона навіть не торкнулася кільця. Взяла ще один смолоскип, повільно й урочисто рушила до протилежної стіни. Простягла вперед вільну руку, неприродно розчепіривши пальці, та низько, гортанно мовила заклинання.
Відлуння його повторило – і щелепи кам’яної стіни розсунулися. Відкрилися двері ще однієї овальної зали. Без вікон, зовсім порожньої, з нерівно обтесаними стінами та глибоким широченним колодязем посередині.
Жінка нерішуче ввійшла, ступила кілька кроків і зупинилася біля самісінького провалля. Тіней позад неї побільшало, вони підходили беззвучно й зупинялись – маленькі, тендітні, невагомі. Ущільнившись до відчутної навіть на відстані громади, нависли ззаду суцільною стіною. Якийсь час вона стояла нерухомо, ніби вагаючись, потім кинула смолоскип у чорну безодню. Звідти здійнявся вгору страшний гуркіт. Потому зблиснув огняний стовп. Від яскравого світла засяяли навіть сірі стіни.
Чаклунка відступила назад, уперлася спиною у твердий камінь муру.
– Це пастка! – прошепотіла й затулила