Тоді я перебував у полоні персонажів роману, чув у кімнаті запах кордиту, мені хотілося вимовити вголос імена людей, яких люблю.
Втрутився дитячий спогад: іще малим хлопчиком я грався в ковбоїв і підстрелив горобця; я стояв серед трави й дивився на пташку, таку теплу в моїй руці, а щоки пекло від сліз.
Я похитав головою й замислився про початки…
Колись давно журнал «Argosy»[1] доручив мені поїхати до в’язниці штату Нуево-Леон у місті Монтеррей, Мексика, щоб узяти інтерв’ю в американця, якого засудили до смертної кари за вбивство трьох молодих людей.
Мені було тоді двадцять три роки, і я гадав, що після висвітлення поліцейської операції в Техасі спізнав усі премудрості життя.
В’язня звали Дайкс Еск’ю Сіммонс, колишній пацієнт психіатричної лікарні. Коли я вперше на нього глянув, то побачив перед собою білого чоловіка, приблизно п’ять футів одинадцять дюймів, сто сімдесят п’ять фунтів[2], з посивілим каштановим волоссям. Особливі прикмети: погана пластика за Лімберґом[3] на заячій губі, маленькі шрами на голові. У нього були очі навіженої черепахи. Більшість часу він затуляв їх парою чорних окулярів.
Сіммонс відрекомендував мені кількох своїх товаришів: один – судовий службовець у його справі (який тепер сидів за розкрадання майна), а ще фотограф-новинар, який знімав наручні годинники з мертвих і поранених в автомобільних аваріях. Фотограф підкотив рукав і показав мені п’ять годинників, запропонувавши за хорошу ціну «Bulova»[4] з брудним ремінцем.
Сіммонс також представив мені свою дружину, гарненьку медсестру з Огайо, яка побралася з ним уже після того, як він опинився у в’язниці. У суботні вечори їм дозволяли шлюбні візити, і, щоб побути на самоті, вони завішували ґрати камери ковдрами.
На жінку було приємно поглянути – оаза спокою в такому місці.
Десь за рік до того Сіммонс спробував утекти, підкупивши охоронця, щоб той не замкнув двері й лишив йому пістолет. Сіммонс передав гроші, підійшов до заповітних дверей і збагнув, що його підставили, а двері й досі замкнені. Охоронець засунув гроші в штани й підстрелив Сіммонса. Він лежав і стікав кров’ю на потрісканій землі. І не помер тільки тому, що його врятував напрочуд умілий тюремний лікар.
Коли я поцікавився лікуванням Сіммонса, наглядач відімкнув для мене в’язничний медпункт.
Лікар Салазар був маленьким граційним чоловіком із темно-рудим волоссям. Він стояв майже нерухомо, у його поставі вчувалась певна елегантність. Він запропонував мені присісти.
Меблів було мало. Ми сиділи на стільцях. У шафі під стіною стояли склянки з етикетками. Кілька медичних інструментів. Голка, нитка, стерилізатор, ножиці з тупими кінцями для розрізання бинтів і, що цікаво, гінекологічне дзеркальце.
Лікар відповів на мої запитання з приводу вогнепального поранення, пояснив, як зупинив кровотечу.
Лікар Салазар склав пальці драбинкою під носом і поглянув на мене.
– Містере Гарріс, що ви відчували, коли дивилися на Сіммонса?
– Намагався зрозуміти, чи підходить він під опис убивці, який дали свідки.
– А крім цього, ви склали якесь враження?
– Та ніякого.
– Він охоче відповідав на запитання?
– Ну, так, але я зробив із цього небагато висновків. Він досить товстошкірий. Він ті відповіді вже напам’ять витовк.
– Відповіді на очікувані запитання. Він надягнув свої сонцезахисні окуляри?
– Так.
– Але ж у камері тьмяно, правда?
– Так.
– Як ви гадаєте, чому він надягнув окуляри?
– Може, хотів якось сховатися.
– А вам не здалося, що окуляри надають певної симетрії його обличчю? Покращують зовнішність?
– Я дійсно про це не думав, лікарю. Він має такий вигляд, наче його багато били, і то в голову.
Лікар Салазар заплющив очі – можливо, в пошуках терпіння – і тоді знову їх розплющив. Очі лікаря були бордовими[5] з мерехтливими бурштиновими цятками.
– Він трохи повертав обличчя вбік, коли говорив із вами, градусів на десять ліворуч?
– Може, він відводив погляд, так часто роблять.
– Як ви гадаєте, Сіммонс огидний? Губу йому зашили не дуже добре, так?
– Так.
– Ви ще побачитесь із Сіммонсом, містере Гарріс?
– Певно, що так. Нам мають дозволити зробити кілька знімків з його машиною.
– У вас є з собою сонцезахисні окуляри, містере Гарріс?
– Так.
– Я вам не радив би вдягати ті окуляри, коли будете ставити йому запитання.
– Чому?
– Бо він бачить у скельцях своє відображення. Як ви гадаєте, Сіммонса мучили на перервах