Та одного літнього вечора, коли Ельвіра уявляла себе ветеринарним лікарем, а Гламура мирно дрімала на її лівому плечі, тепло посапуючи біля самого вуха, щось ніби дзенькнуло! Киця здригнулася і голосно протягнула: «Н-я-я-а-в!»
Усі здивовано подивилися на домашню улюбленицю.
– Няв-няв! – знову нявкнула смугаста. – Оце Хтось щойно підказав мені, що він прийшов, і я готова оповідати вам історії про могутній і незнищенний котячий рід! І ви всі зрозумієте мою мову!
– Оце-то киця! – аж сплеснув руками тато.
– Му-р-р-р… – мило кивнула голівкою задоволена Гламура, – Отож, почнемо! Близько десяти тисяч років назад десь на Близькому Сході люди приручили моїх пращурів…
– А ще недавно вважалося, що в Єгипті, – поправила Ельвіра, – а зараз з’ясувалося, що на Кіпрі!
– Отже, – вела киця чарівним голосом, – тоді ми були лісовими і дикими, мали сіре гладке хутро з темними смужками, або – й плямками…
– Чарівна моя! – не втримався тато і погладив Гламуру по спинці, – єгиптяни вважали ваших родичів священними, адже перші помітили, що ви дієте на людей, як найкращі природні ліки.
– А головне, – додала мама, – кожна людина на Землі має паралельно і котячу душу!
– Нічого собі! І через це ми обожнюємо котиків? – чмокнула Ельвіра свою смугасту красуню.
– Не тільки, – облизуючи крихітний перський носик, муркнула Гламура, – дикі кошенята і кішечки забавляли дітей і жінок, тож їхній час минав у справжньому щасті! А от коти виявилися природженими мисливцями. Тому і чоловіки зачаровувалися загадковими створіннями.
– Няв-няв! – спробувала подражнити подружку Ельвіра. – Невже і в Єгипті жилося котам, як тепер?
– О ні! – заперечила вона, – жилося краще! І будь-яке знущання над нами каралось нещадно!
– А нинішніх кривдників безпритульних тваринок, – зітхнула мама, – лише зневажають…
– Так і є, – куснула довгий рожевий кігтик Гламура, – хоча нашої котячої відданості аж ніяк не поменшало, навіть з часом…
Вимовляючи слово «Час», чарівна Гламура помітила, як у кімнаті з’явився безмежний, таємничий і невидимий нікому годинник.
– Я завжди з вами, – озвався Час, – лише треба мене відчути і старанно берегти. Для чого!? А це – вже покаже саме життя.
– А хто перший зробив крок назустріч? – запитала мама, відволікаючи Гламуру від Часу. – Чого тільки не фантазують!
– Маєте рацію! – погодилася екзотична Гламура. – У кожного народу – свої легенди, міфи, історії. Існує така індійська оповідка: «Якоїсь холодної зими тяжко занедужав цар звірів – Тигр. «Що ж робити? – засмутилася Киця, – окрім мене, нікому розвести багаття і врятувати йому життя.». От і вирушила вона до людей. Знайти вогнище було нелегко. Та спантеличило кішку інше – біля багаття уперше побачила рибу, яка смажилася на вогні і надто вже смачно пахла! І так нестерпно схотілося їй спробувати тієї смакоти…».
– А що ж люди? – поцікавилася Ельвіра.
– Побачили, що до них завітало невідоме звірятко, і, звісно, з інтересом нагодували рибкою. Біля вогнища було неабияк затишно, і Киця на мить задрімала, забувши, за чим прийшла… Прокинувшись, схопила в зуби довгу палаючу тріску та бігцем кинулася до лісу. Їй вдалося вилікувати свого великого родича – могутнього смугастого Тигра, проте, пригадуючи теплу зустріч з людьми, повернулась до них.
– І що, отак просто можна свою дику волю обміняти на їжу? – мимоволі ушпигнула свою кицюню Ельвіра.
– Воля – це коли у тебе є дім, в якому на тебе чекає щастя… – відповіла Гламура, не підозрюючи каверзи.
– Хто знає, як воно було… – замислився тато, – в якійсь іншій легенді людина хитрощами заманила до себе дике лісне звірятко!
– Головне, – крутнула голівкою Гламура, ніби щось струхнула із себе, – на нас, дівчинко, чекають незвичні і цікаві пригоди. Готуйся!
Отак несподівано для Ельвіри почалися шкільні канікули, і довгождані дні стрімко полетіли вперед. Вкотре гортаючи книгу улюбленого письменника Льюїса Керролла, Ельвіра уявляла себе в Країні Чудес, палко мріючи опинитися на місці доброї і безстрашної Аліси. А поки в її обов’язки входило щоранку годувати і розчісувати найгарнішого «теплого персика» з чудовою густою шерстю.
– Перс – для ледачих, – завважила бабуся, – ця порода не потребує особливого догляду.
А жвава кицька не забувала щодня муркотіти свої котячі оповідки. Ельвіра ж дізналась, що здавна свійських котів розводили тільки заможні люди, і це неабияк схвилювало її сердечко.
– Однак ми всі, – запевнювала Гламура, – свободолюбні і незалежні за вдачею! І коли нам не подобається господар, можемо легко втекти з дому. Однак колись коти-втікачі одразу ставали власністю нового хазяїна. Тоді люди і змайстрували ошийники, тримаючи котиків