Не все написане – реальне фото мого життя. Щось уловив у многоголоссі людського спілкування, щось надумалось, щось взято з інших доль, щоб притулити до своєї… І поміж тим жирним шрифтом карбую в душі найдорожчі для мене поняття: Родúна, Бог, Україна.
Я відношу себе до людей віруючих, тож досить багато написано на духовні теми. Зізнаюсь вам чесно – не люблю довгих описових віршів. І сам тяжію до коротких афористичних форм. В книзі ви знайдете цілий розділ віршованих мініатюр. Багато рядків написаних творів стали згодом піснями.
Несу цю книжку з трепетним чеканням і певною тривогою до ваших очей. Візьміть її в руки, полистайте сторінки – може, саме там знайдеться слово, на яке ви давно чекали.
Радий цьому побаченню з вами, друзі мої, і хочу сподіватись, що ця зустріч не остання.
Щиро
Вадим Крищенко
День сповіді
Я не святий – усе було,
За чимось я жалкую, може…
Та я не відвертав чоло,
Коли світився образ Божий.
Були гріхи – це теж ганьба:
Пече мене ота провина…
Та кожний вірш мій – це мольба,
Щоб ти воскресла, Україно.
На жаль, не все збувається,
Але я не тужу.
У темну тінь ховаюся,
А з білою – ходжу.
Молитвою прозорою
Наповню душу й плоть.
Я сам собі повторюю:
– Сприймай, що дав Господь.
Не все ще поле скошене,
Не стихнув серця щем…
Ні, ремствувать негоже нам,
Бо ми іще живем.
Нам сонце світить, дощ іде,
Бджола несе нектар…
Прожитий нами кожен день —
Це долі щедрий дар.
Хтось згодиться – не згодиться,
Та в слові повторюсь:
Спасибі за сьогоднішнє.
За завтрашнє – молюсь.
Коли життя од бід – рябе
Й тягар невдач на серце тисне,
Картай когось, картай себе,
Та не кляни свою Вітчизну.
Була покара без вини,
Була в дорозі прикрість різна,
Та од прокляття відверни
Ти Бога, Матір і Вітчизну.
Я уже за життя перевалом,
Звідти ніби видніше мені,
Що зосталось іще, що пропало,
Що у правді, а що у брехні.
Перевал – це неначе вершина,
Де видніша життєва безмеж.
Звідси можна збагнути причину,
Усвідомити наслідок теж.
Перевал – це неначе печатка,
Як анкети скупий папірець,
Бо підтверджує, де мій початок,
Передбачивши, де мій кінець.
Є служителі різні у Храмі —
І отці, й архіреї старі,
І прості, непомічені нами,
Без золочених риз – дзвонарі.
В цьому храмі життя, в цьому світі,
Що здійма свої бані до хмар,
Серцю бачиться – я не єпископ,
Не священик я – лише дзвонар.
Я дзвоню, щоби чуть прихожанам,
Щоб у душах відлунював щем…
І признаюсь: не так і погано
В Божій справі служить дзвонарем.
У радості і у печалі
Ловімо кожну мить життя…
Ніхто не знає, що там далі —
Чи звук сурми, чи забуття.
Літа вже котяться донизу,
Все основне – вже відбуло.
Не хочеться, як гілка хмизу,
Згоріть, розвіявши тепло.
А може, в цьому суть єдина,
Що вироста із верховіть, —
Своїм теплом хоч на хвилину
Когось в цім світі обігріть?
А життя як життя —
Є