Талант. Степан Васильченко. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Степан Васильченко
Издательство: Public Domain
Серия:
Жанр произведения: Зарубежная классика
Год издания: 0
isbn:
Скачать книгу
>

      ТАЛАНТ

      В селі К. згубила себе з романтичного причинений церковна хористка… Ховати її чином церковним тамошній священик позрікся. Люди принесли йому домовину з мерцем на подвір'я, поставили перед вікнами, а самі розійшлися. Ховала поліція.

      (З газетної хроніки)

      І

      Буйне зелення в саду вже осінні золотарі позолотили, а подекуди палає воно, мов огненне.

      Тихо в моїй кімнаті. Вікно в сад стоїть одчинене, і рине в його повітря, чисте й холодне, дише, як вино. Зверху по стіні блукають од далеких хмар рожево-зеленяві тіні.

      Сиджу, зігнувшись над своєю торбою-мандрівницею, похапцем різне паперове шмаття в дорогу переглядаю, читаю давнє дрібне писання, – суворо шелестять у руках папери, ніби псалтир над мертвим.

      Листи, що забув уже од кого, щоденника якогось обірваний шматок… Вірші… зелені, зелені, як рута…

      Все поодцвітало, поопадало, як із дерева посохлий лист восени: спокійно, дрібно – на шмаття – й за вікно, без жалю… Летіть вітрам на забавки, вечори змарновані, а ночі недоспані.

      Жмут пожовклого паперу, давнього, полинялого… якісь конспекти, рисунки, химерні мережива з різних математичних значків… Навіщо він мені, цей школярський мотлох? Нащо я його так довго вожу за собою? Думаю, дивлюся…

      Поміж дрібним лісом цих колючок та дерези, і на полях, і всередині визирають колоски, листочки, рукою задуманою мальовані. Ось вірша початок якогось чи пісні…

      Чи вже ж оце писала колись моя рука? Коли саме? Де?…

      Одразу задзвеніло в ушах, задзвеніло ясно, як тоді колись уночі несподівано у вікно, в мою кімнату:

      «Ви оце не спали іще, книжник і чернець?…»

      І став пожовклий папір оживати. Стиха-стиха, ніби з глибокої води, зринають на йому у віночках із довгих вій блискаві карі очі, вихватилась коса ясна, що повісьмо льону, замаяна синьою стьожкою.

      Дивиться у вікно, сміється:

      «Ви ще не спали?»

      Мене підіймає од мого збіжжя, водить по кімнаті, поставило коло вікна, мов залізом прикувало; поставило туди очима, де сонце падає. А там все хмари, хмари рожеві, а за ними сині, а за синіми грізні… розцвітають і гаснуть, знову червоним маком полуменіють, одна одну заступають, що тії дими димлять. Поміж ними, ніби в хвилях, вечірнє сонце потопає, борсається, мовби упіймалося в сіті; промінням за хмари хапається палить сіті чаром-золотом.

      Димлять дими, грають, очі одводять, будують диво… І не видно вже хмар на обрії, бачу я: ліс вікодавній стіною зростає, чорний в жалобі велетень ліс… І виступає з лісу того чорного у спокою та у величі процесія мовчазная, сувора… Стяги майорять фіолетові, темні, вихитуються корогви червоно-огненні, а під корогвами у квітках несуть когось… У квітах, у стрічках, у гірляндах хризантемових білих, у вінках золотих…

      Ой… на марах, на марах…

      Оце ж ті юноші, що з карими очима, попи старі – в їх бороди сиві – несуть, щоб у землю поховати, оце ж ті юноші… Оце ж вони тії, що були, як іскра, та невпокійні, непокірні…

      Що були і свіжі, і білі, як ароматовий, як білий на веснах уночі очеремховий цвіт…

      Вже чую: встає, іде, гуде на мене з тих днів, що минули, хмара-спогаданка…

      Буду стояти, буду, схилившись, аж поки цю хмару мальовану, мовби тую дощовую, тут не перестою.

      Усю – од осіннього жовтого листя до листя…

      І встає перед очима руїна – чорна, як головешка, ніби од печалі пригоріла. Посередині – провалений дах Стріха з одного боку висока, з другого – схилилась мало не до самого долу. Вигнулися наперед трухляві двері, нащось окуті в залізо.

      На дверях – великий заржавілий замок. А бур'яну того кругом, як лісу! Шумить, розкошує він на дозвіллі; не потовпившись у шкільному подвір'ї, вискочив на старий дах, що поріс мохом, темніє вгорі, як повітряний сад.

      Ходжу кругом школи, обдивляюся подвір'я і знову вертаюся до дверей, туди, де хурщик поскладав мої подорожні речі.

      Сонце зайшло; у небі затучилось. Із поля, з того місця, де лисніє в долині рудка якась, що поросла очеретом, дує різкий холодний вітер.

      Насуває темрява, чорна, як воронина; бризнуло дощем.

      Бере нудьга…

      В темряві обізвався незнакомий голос:

      – Зараз одчинимо, зараз.

      Виростає високий силует у кудлатій шапці, що в присмерку скидається на дерев'яне відро.

      – Хто це? – питаю.

      – Свій, сторож… Я, казати правду, нікого вже й не сподівався: Андрій Маркевич казав, що тільки в неділю вернеться, та я вже не думав сьогодні й навідуватись сюди: одному якось, прости господи, аж сумно серед цієї пустині.

      Говорить до мене, ніби давно вже мене знає. Не спитав навіть, чи я той, що вони дожидали.

      Поволі одімкнув двері й через тісненькі сінці увів у якусь кімнату.

      – Отут має бути й ваша квартира, – мовив він, засвітивши маленький каганчик, чорний од