Подвиг гетьмана Петра Сагайдачного та його сподвижників сьогодні не лише повчає нас, а й кличе!.. Легендарний провідник запорожців благословляв з Небес героїв Другої Української революції, котрі змогли виконати неймовірне історичне завдання – звалити промосковітський бандитський режим Януковича. Військове мистецтво козацького «спецназу» захоплює, надихає і повчає українських вояків, які сьогодні боронять від загребущих нащадків кремлівських тиранів Українську державність. За великим рахунком без Хотина не було б і Майдану, а «Небесна Сотня», безумовно, сусідить біля Божого Престолу з благородним мужнім Гетьманом і його побратимами.
Селянське козацтво України, яке я очолюю, одним з головних своїх завдань вважає збереження і збагачення історичної пам’яті нашого народу, що неможливо без повсякчасного укріплення і вивчення козацьких звичаїв і традицій, гартування в душах співвітчизників, надто молоді, незламного патріотичного духу наших пращурів. Саме тому видаємо козацький журнал і газету, саме тому підтримали історичну повість, Валерія Гаєвського, яка перекидає міст між нашим героїчним минулим і сьогоденням, яке, за великим рахунком, теж є героїчним.
Леонід Шморгун, генерал, Верховний отаман Селянського козацтва України, головний редактор газети «Козацька Україна Єдина»
РОЗДIЛ ПЕРШИЙ
Король пригощає козакiв, Фортуна пригощає мушкетерiв!
Його величність король польський Сигізмунд ІІІ лагідного липневого надвечір’я повертався широкою битою дорогою понад Віслою з полювання. Він квапився, бо добуту копіткою мисливською працею зайчатину треба було конче подати до столу на банкеті з нагоди завершення роботи сейму. Мусили покуштувати тушкованого ніжного м’ясця і високі гості короля – гетьман Сагайдачний зі свитою, котрі прибули до Варшави ще учора й нині спочивали у відведених їм двох Палацових кімнатах у Королівському замку.
Це була нині одна з головних його турбот – ловами, бенкетами і всілякими розвагами переконати себе й увесь світ, що жодних вагомих загроз йому особисто не існує, що він міцно тримає в руках і меч, і корону. І світ, і шляхта, здавалося, повірили у це, хоча не всі розуміють, як виплутається король з тенет непостійної, як серце шляхтянки, долі після Цецорської халепи. Ось і Папа обмежився лише високим благословенням своєму найревнішому монарху-католику, а австрійський імпертор Фердинанд, котрого вважав своїм другом, відхрестився обома руками від його прохання дозволити бодай вербувати вояків до польського війська.
Тим часом диавольський лотр Осман вже два місяці поспіль наганяв страх на усе західне узбережжя Чорного моря, покриваючи його, немов сараною, багатотисячними ордами османів, арабів, македонян й інших покірних його страшній волі народів; навіть ефіопські мурини мусили шукати смерті задля величі і слави повелителя могутньої Османської імперії. А татарські орди вже гасали не лише між Прутом й Дністром у Молдавії, а й люто і нахабно брали ясир у східних землях Речі Посполитої.
Набожному освіченому королю цей молодий неотесаний турецький драб, котрий прислав йому вкрай образливого не лише для нього, а для усього християнського світу листа, бачився не інакше як антихристом; тож останнім часом Сигізмунд молився особливо часто і ревно, розуміючи, що лише Великий Господь відверне смертельну небезпеку від країни, яка за тридцять з лишком років його правління стала йому вже майже рідною. Втім, якщо цей могутній слуга диавола спалить Краків і Варшаву, то і до Стокгольма, який королю так часто сниться разом з незабутнього і вічно молодою матусею, йому вже буде близький шлях. Отоді й почухаються добряче невдячні браття-лютерани й будуть безнастанно просити у Господа прощення за усі заподіяні Святій Вірі образи. Польська й шведська кров, поєднавшись у Сигізмунді, зробили з королем дивну метаморфозу: він не був войовничим монархом, зате виявився чудовим будівничим і навіть художником, перетворивши периферійну Варшаву у одну з кращих європейських столиць, а Річ Посполиту – у чи не найбільш набожну країну, притлумивши вічний напівдикий гонор великопольської й литовської шляхти.
На Краківському Передмісті король пришпорив свого білого жеребця й зупинив його нестримний галоп аж на Замковій площі біля церкви Святого Іоанна Хрестителя. Кинувши вуздечку королівському стременному Бартошу Обалковському, він рвучко зірвав з голови мисливського капелюха, обтрусив ним подаровані шведськими родичами мисливський шкіряний сюртук й ще небачені у Польщі ботфорти й, зробивши свиті знак залишатися, ступив до високої готичної будівлі, в глибині якої густо мерехтіли свічки перед Вівтарем.
Впавши на коліна перед