Проте, з другого боку, було б несправедливим відмовити як Юринцеві, так і навіть Хвилі в деяких і плюсах. Погоджуючись з нами, що могутній вчора та скомпрометований нами сьогодні славнозвісний масовізм є шкідливе явище, вони тим самим відкривають нову сторінку в літературній дискусії. В своїй останній статті, підводячи підсумки нашої першої перемоги і намічаючи теми для дальшого обговорення, ми самі до цього й закликали. Плужанський анальфабетизм давно вже сидить нам в печінках, і тому всяку спробу відмежуватися від нього ми щиро і від душі вітаємо.
Шкода тільки, що наші друзі кар’єром влетіли «в другий екстрем». В той час, коли тов. Пилипенко і Ко просвітянствували, мов справжні автокефальні християни, Юринець і Хвиля почали свій тріумфальний похід під грім екстравагантної фанфаронади гаданого переможця, і в супроводі хоч і порожньої, але зате галасливої фразеології, кожний з них, уявивши себе по меншій мірі Наполеоном, раптом прийняв позу[2] претензійної, начебто об’єктивної третьої особи і зі свого агітпропо-держвидавівського «висока» потріпує по плечу Вільну Академію, мовляв: «Ну что, брат Пушкин?» – «Да так, брат, – отвечает, бывало. – Так как-то все…» – «Большой оригинал».
З того ж самого «висока» наші наполеони показують і свою сміливість: мовляв, зачепи тільки – одразу пожаліюсь папі-агітпропу. Ми, партійці, свого папу теж поважаємо, але дозвольте зазначити, що й вище наведені плюси захмарено невеличкими, але красномовними мінусами.
А втім, дамо слово нашим другим друзям. Хай вони допоможуть нам поговорити з нашою мамою, що ім’я її – компартія. І будемо ми говорити так, начебто культурний рівень нашої авдиторії не нижчий за шановну ерудицію т. Юринця.
I
Мерінг, наприклад, завше гадав, що ідею соціалізму не тільки в естетиці, а навіть політиці й науці не зовсім визначено. Це давало йому привід не погоджуватися навіть з Марксовою характеристикою щодо автора «Розбійників». Він, прямолінійніший за Плеханова, навіть він ніколи не поспішав з рішучою характеристикою тих чи інших явищ в духовному житті народу.
Як же наші друзі характеризують і репрезентують перед компартією великий культурний здвиг, що допіру розпочався в українській літературі? На їхній погляд – це не що інше, як «помахування» «дерев’яними шаблями» та «картонними мечами». «Назадницька гігантомахія» – і тільки, і коли потім один із них, опам’ятавшись, хотів трохи виправитись і порівняв одного з диспутантів з Карлейлем, то й це порівняння прозвучало, на жаль, фрейлігратовою похвалою: мовляв, дуже добрий твій, Марксе, «Капітал», ним дуже захоплюються крамарі з Рейну. Коли «під густими мряковинами критики» наші друзі не відчувають «широких левад творчості», коли «даються нашому мистецтву тільки «grande teorie»[3] і постулати ідеологічного хатянства, то, очевидно, і згаданий Карлейль мусить бути або дерев’яним, або картонним. Словом, од компліментів ми одмовляємось, щоби вони не заважали нам подивитись на справу цілком об’єктивно.
Отже – «дерев’яно-картонна» гігантомахія. Не зрозуміло тільки, чому вона так стривожила славнозвісного марксиста Юринця, який одразу розганяється на кілька статей. А тому раптом починає самознищуватися Хвиля, що вона «має глибокі коріння в розвиткові економічних, соціальних і національних особливостей України». Виходить, це зовсім не картонна гігантомахія? Так точно, теж зовсім несподівано починає відступати і Юринець, бо в ній зібрано багато «шкідливих для діла пролетарської культури закликів». Значить, не «картонна»? Не картонна. Не «дерев’яна»? Не дерев’яна. От тобі й храм Діани: так ненароком і зарапортуватись можна.
Проте наші наполеони і самі це знають. Дерево й картон для стилізації: мовляв, не догадайся, чому пишу такі величезні підвали в центральному органі партії. Історик всесвітньої літератури, Володимир Юринець, очевидно, ще не забув, як картонний меч Рейхліна викликав у свій час велику боротьбу між гуманістами й обскурантами. Справа, значить, не в тому, що наш сьогоднішній літературний рух не заслуговує уваги, а справа, так би мовити, навпаки: він не тільки стривожив наше суспільство, більше того, деякі ігноранти його встигли вже fidem de foro tollere – загубити громадський кредит.
Звичайно, цей неприємний бік «картонної» медалі не міг не турбувати наших друзів. От чому Юринець поспішив зробити екскурс в історичні аналогії, а Хвиля, що йому страшенно бракує Юринцевої