Бараки, що за містом. Микола Хвильовий

о вдень.

      II

      Розсипається небесний дріб по даху і співають ринви одноманітну пісню в переливах легкого дзвону.

      Тиха осіння ніч, коли темно, як сажа, а десь запізнився невідомий птах вилетіти на південь.

      Над бараками ліхтар примружив своє старече око, засльозився, з сумом дивиться на провалля. Біля города присіли бараки, а далі ховаються провалля, де навалено сміття з містких будівель, з помийних ям.

      А цвинтар, що праворуч, зарився в стоси жовтого листя, і по коліна загрузли могильні верби…

      Ну і прислухався Мазій, санітар барачний, і чути було – шарудять у листях мишенята дощовитої осені.

      То падають дрібненькі горошинки, щоб напоїти землю невеселим сумом.

      Холодно.

      Вітер іде широкою вулицею, добігає до бараків і тоді з важким духом трупів несеться до провалля, щоб заритися в сміття.

      До бараків, у двір, крізь ворота просунулись рейки, що провели в п'ятнадцятому році, коли з далеких сопок Галичини привезли ранених.

      Але зараз не видно рейок – темно, як сажа.

      …Ах, Німеччино, Німеччино! Кожного дня заганяєм у ворота чотири-п'ять вагонів напівтрупів, і бараки повні до неможливости.

      Тягнуться потяги без станцій, без води, без хліба на батьківщину – і приходять потяги до бараків.

      …І от до Мазія прибіг Юхим, кинув спрожогу:

      – Ну, єсть плакат!

      – Що кажеш, Юхиме?

      Мазій дивиться двома ярками. Від нього йде труповий дух.