Модри Камень. Олесь Гончар

ов блакитний дзвін.

      II

      Куди ти задивилась? У що заслухалась?

      Було зимно і чужо, коли я постукав у твоє лісове вікно. Чув, що в хаті не сплять, але ніхто мені не відповідав. Там радились. З-за причілка било снігом і засипано мені очі. Білий вітер стугонів у порожнечі гір.

      Я постукав ще раз. Обережно, так, наче й справді цей стук могли почути там, далеко внизу.

      – Просім, хто ви?

      Що мені казати? Хто ми?

      – Свої,– кажу і не чую власного голосу. Третю добу замість вода ми їли сніг. – Свої,– хриплю я щосили.

      Тоді в хаті задзвеніло, мовби сонячний промінь зламався об шибку.

      – Мамо, то руські!

      Боязко й недовірливо відчинилися двері. Я зайшов до кімнати, тримаючи автомат напоготові. Натиснув ліхтарик, і в смузі електричного сяйва завмерла біля столу злякана мати, а ти біля високого ліжка застигла в подиві, закриваючи груди розпущеними косами.