Вона перелякалася, але вибору не мала. Необхідність годувати свою малечу взяла гору над усіма небезпеками, усіма складнощами та всіма її інстинктами. І вона підняла носа догори, наче намагаючись нюхом відчути вірне рішення.
Церковні дзвони почали бити в унісон з людським серцем. Один удар, другий. Третій, четвертий…
Вона вишкірила зуби.
Липень. От зараза! В липні помирати не можна. Це мені справді церковні дзвони чуються, чи то – галюциногени в отих чортових кулях? Що ж, значить прийшов гаплик. Утім, яка в біса різниця? Там чи тут. Зараз чи згодом. Але невже я і справді заслужив на те, щоби померти у липні? Коли співають пташки, дзенькотять пляшки, з річки Акерсельва лине сміх, а прямо під твоїм вікном чути звуки шалених літніх веселощів? Невже я заслужив, щоби отак лежати на долівці брудного закапелка, з додатковим отвором у моєму тілі, з якого витікає все: і життя, і скороминущі, мов блискавки, спогади про все те, що привело мене сюди? Все – маленьке й велике, цілий оберемок випадкових та не зовсім випадкових подій; невже це я, невже це – кінець, невже це – моє життя? А я ж мав плани на майбутнє! Але тепер усе це перетворилося на лантух з трухлявою тирсою, несмішний жарт, жарт настільки короткий, що я встиг би розповісти його іще до того, як скінчиться бренькання цього оскаженілого дзвона! Вогонь пекельний! Ніхто не попереджав мене, що помирати так боляче. Ти тут, татку? Не полишай мене, тільки не зараз. Слухай-но оцей жарт: мене звуть Густо. Я дожив до дев’ятнадцятирічного віку. Ти був мерзотним типом, який впорснув своє сім’я мерзотній самиці, і через дев’ять місяців я вигулькнув на світ, та не встиг вигукнути «Татку!», як мене віддали до прийомної сім’ї. Там я вже розходився і лиходіяв, як міг. А вони натомість міцніше закутували мене в пелюшки так, що я ледве дихати міг, і питали: що тобі дати, аби ти пельку стулив? Може, морозива, чорти б тебе забрали? Вони й гадки не мали, йолопи, що людей типу нас з тобою рано чи пізно пристрілюють або знищують, наче паразитів, бо ми поширюємо заразу й занепад і розплоджуємося мов пацюки, якщо маємо таку можливість. Тому їм нема на кого нарікати, окрім на самих себе. Та їм завжди щось треба. Кожному неодмінно щось треба. Коли я вперше побачив в очах своєї прийомної матері те, що їй треба, мені було тринадцять.
– Ти такий гарний, Густо, – сказала вона, увійшовши до ванної.
Я навмисне не став замикати дверей і вмикати душ, щоби звуки не привернули її уваги. Та вона все одно зайшла. А перед тим, як вийти, затрималася на порозі трохи довше, ніж треба було. І я посміхнувся, бо тепер знав. Отакий я маю талант, татку: завжди бачу, що людям треба. Може, це я від тебе успадкував? Ти теж такий був? Коли вона вийшла, я поглянув на себе у велике люстро. Моя прийомна мати не першою сказала, що я гарний. Я розвинувся раніше за решту хлопців: високий, стрункий, не по роках м’язистий та широкоплечий. Волосся настільки чорне та блискуче, що світло наче відскакувало від нього. Високі вилиці. Квадратна щелепа. Великий пожадливий рот, але з тонкими, як у дівчини, губами. Гладенька смаглява шкіра. Карі, майже чорні очі. «Смаглявий пацюк» – так охрестив мене один з хлопців у класі. Здається, звали його Дідрік. Він збирався стати концертним піаністом. Мені вже виповнилося п’ятнадцять, і він сказав на увесь клас: «Отой смаглявий пацюк навіть читати толком не вміє».
Ясна річ, я просто розсміявся, і все, бо знав, чому він так сказав. Знав, кого він хотів: він хотів Камілу. Він кохав її, але приховував свої почуття до неї, а Каміла й не намагалася приховувати, що кохала мене. Якось на шкільній вечірці я помацав те, що було у неї під светром. Виявилося, що було там небагацько. Так собі. Я розповів про це двом-трьом хлопцям. Напевне, Дідрік про це дізнався і вирішив у такий спосіб висловити мені своє презирство. Не можу сказати, що його вихватка сильно мене дістала, але коли на тебе наїжджають, то мусиш давати відсіч. Тому я пішов до байкерського клубу і звернувся до Туту. Я вже приторговував їхньою наркотою і сказав, що коли виконуєш пристойну роботу, то треба, щоб тебе поважали. І Туту пообіцяв, що займеться Дідріком. Трохи згодом Дідрік не став пояснювати, яким чином два його пальці защемило дверима шкільного хлопчачого туалету, але «смаглявим пацюком» він мене більше ніколи не називав. Ну і, звісно, концертним піаністом він також не став. От зараза, як же мені боляче!